Arrow
Arrow
Slider

gulyk

Гулик Артур, син Ярослава, народився 17 липня 1983 року в м. Лісосибірську Красноярського краю в багатодітній сім’ї. У 1989 р. батько загинув, і мати з малим Артуром та двома його сестричками повертається в Україну.

Навчався в Бориславській середній школі №5. Після закінчення 9-ти класів продовжує навчання в Підбузькому профтехучилищі, де опанував професії маляра, штукатура та плиточника.

У 2005 році померла мати. Залишившись без батьків Артур був змушений заробляти на прожиття не лише собі, а й допомагати молодшим сестрам. Його дитинство пройшло в колі друзів, які його дуже любили. Був добрий, щирий та кмітливий, умів гарно пожартувати, допомагав друзям і сусідам. Захоплювався малюванням та спортом (чудово плавав, виконував складні вправи на гімнастичних снарядах, відвідував секцію футболу). Коли матеріально було важко, їздив на заробітки в Москву.

У грудні 2013 року, як тільки розпочався Майдан, він одразу ж із товаришами поїхав у Київ відстоювати європейський вибір та гідне життя рідного народу. Звідси часто телефонував, казав, що скоро приїде. Дійсно, кілька разів ненадовго приїжджав – і знову їхав у столицю. 

Активний учасник Революції гідності на Майдані в Києві. Із початком зовнішньої агресії проти України, попри те, що воїну була необхідна операція після поранення на майдані (під час боїв він отримав заряд дробу і осколків в обличчя), не їде на лікування за кордон, а записується добровольцем в другий батальйон Національної гвардії України, у рядах якої до останнього подиху відстоював Незалежність нашої держави.

Загинув 26 червня 2014 року в бою під Слов’янськом, біля містечка Мирне Донецької області від осколків гранати під час проголошеного в односторонньому порядку Президентом України перемир’я в часі масового (із застосуванням танків і мінометів) штурму блок-поста №1. Його товариш Олександр Кушнір згадував: «… Вчора загинув мій друг Гулик Артур … останні слова його – братка, зроби щось, я млію…»

Труну із тілом Артура напередодні доправляють до Києва, де він «попрощається» з Майданом. Ввечері 29 червня Герой повертається до рідного міста. Траурна процесія налічувала декілька тисяч краян. До міста приїхав повний автобус бійців Національної гвардії . Відспівування, в якому узяли участь 16 священників на чолі з Дрогобицько-Самбірським єпископом Ярославом Прирізом, відбулось в Тустановецькому храмі Преображення Господнього.

Поховали Артура Гулика на кладовищі в Трускавці поруч із могилою матері. В Артура залишилися дві сестри – Любов і Оксана.
Указом Президента України №708/2014 від 8 вересня 2014 року «За особливу мужність і героїзм виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України», нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).

Рішенням сесії Бориславської міської Ради від 30 жовтня 2014 року №1588 йому присвоєно звання «Почесний громадянин міста Борислава» (посмертно).

29 січня 2015 року на будівлі школи була встановлена меморіальна дошка присвячена герою. Пам’ятна дошка Героїв небесної Сотні, мерехтіння вогника від запаленої лампадки, синьо-жовті та червоно-чорні кольори українських знамен… Такий куточок пам’яті облаштований у Бориславській ЗОШ І-ІІІ ступенів № 5, вдень 29 січня вшанування пам’яті Героїв Крут та відкриття меморіальної дошки, присвяченої Артурові Гулику, який 26 червня 2014 року віддав своє життя у зоні антитерористичної операції, захищаючи нашу землю.

Під час відкриття меморіальної дошки всі присутні вшанували Героїв хвилиною мовчання під звуки пісні «Плине кача по Тисині», яка стала реквіємом-прощанням за загиблими. Прозвучала авторська пісня «Герої не вмирають», яка присвячена Артурові, а згодом всім загиблим бориславцям, виконали Віктор Кравцов та Орест Гавак. Після урочистого вшанування пам’яті загиблих освятили меморіальну дошку, з якої таким щирим поглядом дивиться наш Герой Артур Гулик.

Майбутні покоління, переступаючи поріг школи, будуть зустрічатися з німим поглядом нашого земляка, нашого Героя, який загинув за честь, за волю, за право бути Українцем і за свою Батьківщину, і ціною жертовності показав, що наш український дух є незламним, а народ – нескореним.

30 серпня 2015 року відбулось освячення пам’ятника, який був встановлений Артурові Гулику на місті захоронення. Пам'ять про ГЕРОЯ буде жити ВІЧНО!

« Герої не вмирають !!!»

 

Спогади сестер Люби та Оксани ...

Згадує минуле сестра Люба: «Мама з татом виїхали в Сибір ( Красноярський край), там родились ми троє…Тато загинув у 1989 році, і згодом ми переїхали в Україну.

У 1991 році пішли в перший клас…після закінчення 9-го класу продовжує навчання в Підбузькому профтехучилищі, де опанував професії муляра, штукатура, плиточника. У 2005 році ми втратили маму…

Артур любив природу, ходив по гриби і не просто ходив, а вмів їх збирати … Любив плавати і мене навчив, якби не він, плавати б не вміла… Він мені дуже допомагав няньчив дітей , морально і матеріально нас підтримував, був нашою опорою, був другим батьком… Для когось він звичайно Герой, а для мене він був і буде братом, якого нам дуже бракує… Був час коли він був поряд, а тепер бачу його тільки в снах… »

«Після загибелі батька, ростила і виховувала нас мама, - згадує сестра Оксана. – Росли разом, помагали один одному. Артур любив спорт, ходив займатись на брусах, ходив на футбол в ДЮСШ, любив слухати музику. Згодом разом жили на квартирі, я вчилась, він працював…, був строгий, пильнував нас з сестрою, любив чистоту, завжди щось робив біля хати … Мав багато друзів, мав дівчину, довго зустрічались, але не склалось…

Він допомагав і мені, і сестрі, ми залишали на нього своїх дітей, він доглядав їх. Працював Артур в Трускавці, їздив у Москву. Мріяв про власний дім, сім’ю, про краще життя…Без брата важко, не вистачає…!»

 

Спогади першої вчительки  Остафіль Оксани Михайлівни та класного керівника Прегнер Ганни Матвіївни

В двобої світла і пітьми
Викрешується Україна.
Ми є, ми будемо людьми,
Ніхто нас не поставить на коліна…
Своєю кров’ю і грудьми
Ви зберегли нашу державу
І захистили від пітьми
Усього світу честь і славу.

 

Ці рядки бориславського поета Богдана Британа можуть стати епіграфом до короткого, але героїчного життя учня нашої школи Гулика Артура.

Вперше шкільний поріг він переступив у 1991 році. Навчався в одному класі зі своєю сестрою Любою.

За партою біля вікна сиділи світловолосі голубоокі маленькі школярики – братчик і сестричка. Хлопчик був жвавий, спритний, веселий. Найбільше зацікавлення у нього викликали уроки фізичної культури та образотворчого мистецтва.

З однокласниками і вчителями в нього були теплі дружні стосунки. Вдячність рідній школі, наставникам беріг у серці все своє життя. Після закінчення школи не минав нагоди привітатися з вчителями, поспілкуватися з ними.

Артур був надзвичайно вірним товаришем. У його відданості і готовності прийти на допомогу друзі переконувались не раз.

Ті, хто знав хлопця, вважали його безстрашним. Ці риси характеру по-особливому проявились, коли над гідністю, свободою українського народу, незалежністю Вітчизни нависла небезпека.

Класний керівник Прегнер Ганна Матвіїівна теж згадала про Артура теплими словами: «Минуло багато років… важко пригадати, Артур був спокійним, тихим і добрим, саме таким він закарбувався в моїй пам’яті. Шкода, він був хорошою дитиною…»

 

 Пам'ятна дошка Героїв небесної Сотні, мерехтіння вогника від запаленої лампадки, синьо-жовті та червоно-чорні кольори українських знамен…

Такий куточок пам'яті облаштований у школі, де 29 січня 2015 року відбулося відкриття меморіальної дошки, присвяченої Артурові, який віддав своє життя у зоні антитерористичної операції, захищаючи нашу землю.